Вже
не шкодуй за
тим чого нема,
І
не було, бо
ти тим лише мріяв
;
Тепер
настала справді вже
зима,
І
вітер холодом пронизливим
повіяв…
Це
все… ні порятунку,
ні тепла…
Від
себе не втекти,
і навіть не
забутись ;
Як
льодом стала на
землі вода,
Так
до душі зрадливої
сльозою не торкнутись…
І
не катуй себе,
бо не твоя
вина,
Що
слабке серце засліпила
жага плоті ;
Коли
людина, знаючи Отця
До
злого повернулась, й
мовить правді, - годі
!
Хоч
й вірить, що
Христос за неї
вмер,
Когось
й сама осудить
за гріховний вчинок ;
Та
сатана відповідальність в
неї стер,
Вона
взяла у долі
відпочинок…
Цнотливість
й правду розмінявши
на обман,
Вона
не спить в
зимові довгі ночі ;
Бо
совість мучить зрад
її дурман,
І
повні сліз лукаві,
добрі колись, очі…
Торкнеться
дух душі і
серця ще, самотні,
Й
відступлять демони від
нею на цю
мить ;
І
розум запече, неначе
у безодні,
Та
в день її
зло знову схопить,
і навчить…
Не
увійшло бо ще
в свідомість, -
каяття !
І
не твоя провина,
що вона, мов
злодій
Краде
у серця твого
почуття,
Бог
тебе любить, і
тому май спокій…
І
не сумуй що,
ніби, втратив друга,
Твоє
терпіння поверне любов !
А
розум й серце, з’їсть
душі напруга,
Тому,
не втрать того,
що вже знайшов…