У
вік віків всі вірні
запанують,
Не
буде зрад, обманів,
лицемірства і гріха ;
Вони
не взнають як
любов зневагою руйнують,
Яка
пожадливість жорстока і
сліпа.
Яка
то біль, якій
то сум для
серця,
Коли
людина близька, блуду
віддалась ;
На
слово правди, в
якій жила ж,
не відізветься,
Її
дорога в пекло
почалась…
Де
в неї розум,
честь, мораль і віра
?
Невже
все це є
кинуте в сміття ?!
Невже
все це заради
примхи тіла, -
Зректися
вічності, й обрати
небуття…
А
може спить у серці
ще свідомість,
І
справжня віра не
торкнулася души ?
Панує
нею прагнення земних
скарбів натомість,
І
важко їй цю
правду віднайти…
Бо
засліпили розум вороги,
І
вже нема, здається
їй, рятунку ;
Що не
простить Господь відступництва
гріхи,
Не
буде їй у вічності
дарунку…
Та
ні ж… Бо
всі ми грішні,
хто у чому…
Господь
простить, коли покаєшся,
й прийдеш
Як
блудний син, до
Отчого ти дому,
Бо
лише в ньому
щастя віднайдеш !
Але
якщо не має
жалю й каяття,
І
виправдовуєш в очах
своїх розпусту ;
В
гріху непрощеннім закінчиться
життя,
І
з вірою, чи
ні, у пекло ти
готуєш душу !
Отямся,
поки ще не
є занадто пізно,
Прийди
до Бога, з
ранами Христа ;
Бо
буде суд й
для тебе, невідступно,
грізно,
І
тимчасовість скінчиться земна…