Не
говори мені людино,
Боже слово,
Не
пророкуй, і не
радій, що, ніби,
впав ;
Бо
ти сама у
серці повна злого,
Ні
хто ще мого
свідчення не вкрав…
Не
ти, людино, будеш
гріх судити,
Бо
перше свій спокутуй
каяттям ;
Я
буду щиро Господа
любити,
І не відкину
хрест свій забуттям.
Куди
б життя не
кинуло в свій
вирій,
Ні
дня без Біблії
я вже не
проведу ;
Й
тобі, людино, і
коханій й милій,
Твоє,
загублене в спокусах,
віднайду…
Ось
тільки б ти
побачила це диво,
Бо
не очам відкриється
воно ;
В
душі засяє щиро
і правдиво, -
Відновить
силу свідчення твого !
Та
що ж, в
блуді твій розум
засліпило,
Не
бачиш ти, що
у гріху живеш ;
А
було ж, світло
новий шлях тобі
відкрило,
І
Бог чекав що
ти не відвернеш…
Та
ніби зло і
є твоїм повітрям !...
Згадай,
людино, тіло -
духа храм !
Хіба
не ранить гріх
у серце вістрям ?
І
чи не досить
вже розпусти, болю
й драм ?!
Подумай
ти, чи варто
загубити, -
Отця,
заради примхи плоті,
й насолод ?
Бо
знай, тебе ні
хто не буде
так любити,
Не
від людей, людино,
прагни нагород…
Коли
ти йдеш туди
де серце кличе,
Останній
крок в безодню
зупини ;
І
не роби того,
за що Бог
нищить,
Назустріч
Господу іди !