Колись
я над морем,
з зорею, прокинусь,
Згадаю
як було з
тобою удвох ;
На
дечому, з сумом
у серці зупинюсь,
На
тому, за що
тебе й любить
наш Бог.
І
в чомусь пробачу,
а в чомусь
не зможу,
Сама
розумієш ти добре
себе ;
І
може, душі я
твоїй допоможу,
Й
до мене повернеться
вона іще…
Бо
плоть ти свою
не тримала в
покорі,
Вона
надихала тебе на
гріхи ;
А
серце твоє було
в неї в
неволі,
І
з іншими ти
рахувала роки.
Та
навіть коли я
тобі дав кохання,
Не
бачила ти що
це серце моє ;
Бо
мала ти інші
потреби й бажання,
Ну
що ж, то
візьми їх, -
твоє то твоє !
А
я піду сам
в лютий вий
заметілі,
Хоч
й поруч з
тобою залишусь, та це -
Не
в дусі єдині,
не в серці…
а в тілі,
Не
дякуй мені ти
лише за оце…
Бо
розпач жалю, це
не спека любові,
І
звідки ти йдеш,
не довіриш мені ;
У
твого гріха, твоє
тіло в неволі,
Та,
хоча й одинокі,
не сумні мої
дні…
Господь
моя поміч, опора,
спасіння…
Не
зроблю крок в
прірву я, поруч
з Христом !
І
вирву із серця
гріховне насіння,
Бо
є я, і
буду, Його боржником…
…Колись
ти відчуєш у
серці біль смутку,
Збагнеш
що робила страшне
щось, в жалю ;
Й
покаявшись, чиста, запрагнеш
рятунку,
Тоді
зрозумієш, я дійсно
люблю !