|
Червоніє
простір, небо
Із-за
хмар вогнем горить;
Сонце
сяє десь окремо
Наче
втомлене, і спить.
Низько
пташки пролітають,
Дощ
збирається мабуть;
Що
ж вони про
світ цей знають ?
Чую
голос… - Не
забудь…
Так
Ісус колись дивився
В
небо ввечері, крізь
сум ;
Як
же Він за
нас молився !
Стільки
рвав від болю
струн…
Струн
душі, яка страждала
За
гріхи усіх людей;
Лише
вона про все
це знала,
Тихим
поглядом очей…
Сонце
й місяць пам’ятають
Всі
слова мого Христа;
І
мені їх нагадають,
І
промовлять їх уста.
Як
в пустелі Він
молився;
В
Гефсиманії страждав…
Бо
Отцю Син покорився
До
кінця, помер, і,
встав !
Сонце свідком було
тому,
І
заплакало в ту
мить;
А
тому, забувши втому,
Треба
в темряві світить.
Кожний
день Отцю молитись,
Пам’ятати
про Христа;
І
тоді не помилитись,
Хоч
й дорога ця
вузька…
|